Українські традиційні намиста: від трипільської кераміки до муранського скла й коралів

Півтора століття тому намиста були оберегами, частиною ритуалу, соціальним паспортом, який свідчив про походження/достаток/вік/статус власниці. Нині ж – лише прикраса. Чи не лише?

Тренди в історії прикрас започаткувала Месопотамія – і за вісім тисяч років змінилось небагато. Саме в Шумерському царстві з’явилось поняття дорогоцінних каменів та металів, з коралів і перлів почали нанизувати намиста, а зі скла виготовляли не лише посуд, а й прикраси.

В Україні особливо цінували гранат (на Закарпатті й Поділлі, де його добували), бурштин (як на Поліссі, де його збирали, так і на півдні й Лівобережжі), перли (хоча найчастіше носили штучні), але найбільше любили корали («коралі» на Наддніпрянщині, «горалі» у бойків, «сніп» у гуцулів, «гуралі» й «жаралі» на Львівщині, «каралі» в Таврії та Бессарабії). Їх носили по всій Україні – відрізнялась лише довжина й оформлення.

Привозили корали з Середземного й Червоного морів – білі, ніжно-рожеві, яскраво-червоні й кольору темної вишні.

Природно, що найбільше цінувалися червоні нефарбовані – майже в усіх етнічних культурах натуральні червоні корали наділяли містичними властивостями. Їх називали правдивими, мудрими, чесними – купували по намистинці й цілими низками, передавали у спадок.

Коралі нарізали у формі трубочок, барилець, кульок, циліндрів, овалів. Продавали поштучно і низками. Що більші намистини – то більша ціна. Звичайні червоні звалися «каленькою» (у бойків – «кровавницею»), круглі різані – «калатавкою» (на Львівщині), дрібні неполіровані – «гострим намистом».

Коралі з намистинами одного розміру іменували бичковими, а якщо від центру до країв намистини меншали – спусковатими. Одна низка дрібних кораликів на Закарпатті звалась «низанкою», велике багате намисто – “брунтом”.

Натуральні нефарбовані коралі

Натуральні коралі могли собі дозволити не всі, а штучні зневажливо називали дурними, дутими, неправдивими або навіть дармовисами чи диндиками. Утім, минуло небагато часу, коли коралями стали називати будь-яке намисто – якщо гарне.

Наприклад, у гуцулів та подолян дуже популярними були прикраси з дрібних мушель. На Івано-Франківщині, наприклад, до вінця нареченій одягали «кістки» – прикрасу зі срібних раковин.

Коли за часів Австро-Угорської імперії курсував потяг Львів-Венеція, Західну Україну захопили намиста з муранського скла.

Власне, скляні прикраси носили й раніше і всюди – мабуть, ще з тих часів, коли фінікійці винайшли прозоре скло й негайно пустили ідею в масове виробництво посуду, прикрас та сувенірів. Чи не для кожної барви таких «пацьорок» та «грусталів» була своя назва: червоні скляні намиста – «вишенки» або «рогачки», білі – «женьчуги», «перли», «цитки» або «мішурки», жовті – «кукурудза», сріблясті чи золотаві – «блескавки», різнокольорові – «бодзики», «ширинки», «лучка» та «склянчини».

Намиста з венеційського скла

Коли наприкінці ХІХ сторіччя з’явились «дуті» скляні прикраси, як їх лише не називали: «світлячки», «лускавки», «надуванчики», «брандзолети». Ці яскраві й дешеві намиста, схожі на ялинкові прикраси, з’явилися майже в кожному домі.

Найдорожчими й найціннішими були все ж венеційські пацьорки, інкрустовані металами (найчастіше золотом) і розписані емаллю. Найпоширенішими були чорні з білими крапками.

Тоді ж через Венецію з острова Мурано стали потрапляти перші прикраси з бісеру.

З появою масового виробництва бісеру в Чехії ціна на них різко впала – і різнобарвні «цятки» з запаморочливими візерунками стали неодмінним елементом гуцульського строю: «бодзик» (гердан з бісеру, який буковинські дівчата носили на шиї, а хлопці — на капелюхах), «бруштини» (кругла прозора плетенка на стрічці на Івано-Франківщині), «водянки» (блискучі намиста, Закарпаття) й «силянки», «драбинки» й «зубки» (плетінки з бісеру із зубчатою лінією), «крайка» (ажурний гердан), «ліци» (прикраси з різнокольорового бісеру на Львівщині), «мережки» (ажурні бісерні прикраси на Подніпров’ї), «чердан» (бісерна прикраса для голови) і так далі.

Намисто з бісеру. Етнольвів

Окрема історія – намиста з монет, швидше за все, запозичені у тюркських сусідів. Наймасивніші – на Буковині: нагрудний клаптик цупкої тканини, розшитий срібними монетами не менш як у дванадцять рядів – «салби». Нанизані у три ряди таляри, цвинцигери або інші срібні монетки звалися «гардами». Кажуть, за передзвоном такого намиста гуцульські чоловіки легко могли впізнати кохану. З дрібних металевих бубонців робили «шелести» й «сороківці». З хрестиків збирали «згарди».

Монисто. Студія “Лебідь Керамікс”

Великі австрійські дукати й російські червонці теж йшли в хід: їх відвішували на великий металевий бант і одягали поверх усіх намист (зазвичай це десять-дванадцять рядів скляних і ще кілька коралових). Такі прикраси називалися дукатами, дукачами, єднусами, личманами. Пізніше, коли налагодилось масове відчеканювання різних зображень, стали використовувати монети з портретами святих («металики») та представників імператорських родин.

Згарди від дизайн-студії “Світло”

Хоча кожна жінка прагнула зібрати гідну колекцію коштовних намист, їх рідко носили щодень.

Майже всі прикраси робилися власноруч з усіх матеріалів, що були під рукою – як і в давні часи. Прикраси з випаленої глини звалися «палюхами». Керамічні намиста носили ще трипільці.

Намиста керамічні (Польська).  Підвіска “Глибина” (Лебідь Керамікс)

З ниток робили китиці («дзенделюшки», «ковтаси, «кутаси»), нанизували їх на «гайтан» (шнурок для прикрас з намистинами). Із насіння клокички робили намиста «колотюшки» (на Івано-Франківщині) та «ланцюжки» (в гуцулів). Нанизували також хрущиків та ягоди скорушини – такі намиста звалися «оленками». З дерева виточували намистини й збирали «лускавки», «бабське намисто» (для старших жінок).

Намисто з кутасами й плетене – дизайн-студія “Svitlo”, дерев’яне намисто червоне “Kozzachka”