“Моїм єдиним бажанням було вижити, все інше — дрібниці”. Історія військового, який втратив руку на фронті - Amazing Ukraine

27-річний військовий Павло Пономаренко з позивним “Майстер” до великої війни працював будівельником. Після деокупації рідної Чернігівщини допомагав відновлювати зруйновані будинки людей, а влітку 2023 року був мобілізований до війська та невдовзі став кулеметником 33-ї окремої механізованої бригади. Павло втратив ліву руку внаслідок мінометного обстрілу, коли його підрозділ виконував бойове завдання поблизу селища Роботине, Запорізької області.

Як передає Amazing Ukraine, про це повідомляє пресслужба фонду.

Читай також: Велика Британія анонсує рекордну військову допомогу Україні

У фонді Future for Ukraine, що забезпечив бійцю протезування та реабілітацію у Сполучених Штатах, розповіли історію Павла, у якій найбільше вражає оптимістичне ставлення героя до власної травми.

“Я сам захотів в кулеметники. Зазвичай ніхто йти не хоче, бо вони — перша ціль для ворога. Але коли я побачив той кулемет — не наш радянський, а бельгійського виробництва, подумав — це моє. Зброя, від якої надалі залежатиме моє життя”, — пригадує захисник своє призначення на військову посаду. Декількома місяцями раніше, ще до мобілізації, з Павлом стався прикрий інцидент: він впав з 7-ми метрової висоти на бетон під час роботи на будівництві вежі елеватора поблизу Львова. Він травмувався, але обійшлося без переломів, тому за два тижні вже повернувся до роботи. Саме тоді на об’єкт приїхали представники ТЦК з перевіркою та відразу направили всіх працівників на військову комісію. Не зважаючи на травму, Павла визнали придатним до служби. На другий день він вже був на Рівненському полігоні. “Пів місяця бойової підготовки я проходив кульгаючи. Рівненський полігон достатньо великий і, щоб вистріляти на ньому 10-15 патронів, треба подолати 5 кілометрів в один бік та стільки ж назад”, — розповідає військовий.

На фото справа на наліво Павло Пономаренко разом із бойовим побратимом.

Разом з іншими новоприбулими Павла Пономаренка у складі 33-ї ОМБр відправили до Запоріжжя, недалеко від фронту. Там, за розпорядженням бригадного офіцера, його призначили до штурмової роти, а за кілька днів забрали на навчання до школи молодших командирів (прим. ред. — створена Залужним). Це та сама військова підготовка, тільки від найкращих інструкторів, яких відібрали зі всієї України, і короткотривала — лише 2 тижні. Потім протягом місяця-півтора, поки не було бойових завдань, бригада Павла навчалася на полігоні.

“На штурмі було те, чого я навіть і уявити не міг: всюди їхні (російські) дрони-камікадзе, танки, міномети. І це все стріляє по тобі”.

26 жовтня підрозділ Павла приїхав на позиції поблизу селища Роботине,

виїзд на штурм, як завжди, здійснювався вночі. Десь посеред лісу Павлу та його побратимам наказали окопатися. Це вартувало чоловікам нелюдських зусиль, адже земля на Запоріжжі — це всього 5 см чорнозему, а далі суцільна глина. Рити доводилося навіть руками, аби швидше зробити заглиблення і там залягти на випадок, якщо почнеться обстріл.

Бойовим завдання було разом з іншим підрозділом взяти в кільце ворожий ВОП (взводний опорний пункт), там мало бути близько 30 росіян. Військовий пригадує, що комунікація з іншим нашим підрозділом була жахливою, не було відомо, чи дійшли вони до цілі. Чути було лише постріли десь далеко, але хто по кому стріляв — не зрозуміло.

За словами Павла, коли вони натрапили на перших орків, відразу почали закидувати їх гранатами. Зав’язався бій.

“Після четвертої гранати наш командир крикнув противнику здаватись. Після чого один з них підняв голову і каже: «русскіє нє сдаются». А в мене приціл якраз був наведений на нього. Відстань – 15 метрів, важко промазати. І я вистрілив”

Згодом надійшла команда окопуватися та чекати. Завданням Павла було залягти з кулеметом в окопі та прикривати позицію з боку потенційного ворога. Захисник пригадує дві величезні акації, що затуляли їхній окоп гіллям, через це ворожий дрон просто не міг туди потрапити. FPV-дрони швидкі, і ними не так просто керувати, тому і скинути боєприпас їм теж було важко. Але росіяни все ж відкоригували міномет так, що одна міна залетіла в окоп, де знаходився Павло. Військовий добре запам’ятав той момент: “Я відчув, як запекло в лівому боці. Побратим відтягнув мене, наклав турнікет та запитав час. Я глянув на розірваний годинник і відповів йому, щоб затягував турнікет тугіше”.

Підрозділ Павла отримав наказ відступати, зайняти укриття, яке викопали росіяни, щоб дочекатися евакуації. Раптом військові почули, як угорі щось сильно задзвеніло.

“Пам’ятаю шум у вухах. Хтось потягнув мене за лямку бронежилета: «Мастєр, що з тобою? Ти гориш! Ні, ти димиш!» З мого одягу скрізь сочився буро-червоний дим”