Карпати— це не тільки гори. Та все ж, варто зауважити, що саме вони вплинули і спонукали збудувати справжню архітектурну цінність українських Карпат. Найстаріший та щонайдовший арочний залізничний міст Європи 19 віків з каменю розташувався в Україні. Саме так в деяких буклетах і статтях в інтернеті називають один з трьох віадуків у Ворохті в Івано-франківській області. Довжина пам’ятника індустріальної архітектури – 200 метрів. Висота основного прольоту – 30.
Читай також: На Прикарпатті створять екскурсію для дітей «Легенди Опілля»
“Старий австрійський міст” – ще одна назва серед місцевих у Ворохті – дійсно один з найбільших подібних об’єктів свого часу. Він залишається свідоцтвом інженерної думки Австро-Угорщині і широти мислення однієї з останніх імперій в Європі.
Велика вода, що прийшла в Карпати навесні 2020 року, наробила бід: розмила дороги і затопила села. Під удар стихії потрапили залізничні колії, у тому числі на ділянці Микуличин-Ворохта в Івано-франківській області. Для масивного віадука, побудованого Австро-Угорщиною над річкою Лозина в 1894-му, ця повінь, як і усі попередні, проблемою не стала.
Основа будь-якої імперії – дороги. З’єднавши рейками Перемышль і Львів в 1861-му, Австро-Угорщина пішла нести блага цивілізації углиб невинною і дикою Гуцульщиною. Пізніше проклали залізницю зі Львова в Станіславів(Івано-Франківськ – УП), а далі – в гори. Найбільший міст Ворохты – лише частина інфраструктурного проекту, який до кінця 19 віків, напередодні свого розпаду, встигла утілити в життя Австро-Угорщина.
Імперія потребувала деревини, а її в районі Ворохты і Вороненко було предостатньо. Тому сюди із Станиславова вирішили пустити потяги. Раніше тут була дорога тільки для гужового транспорту, для коней і волів. Причому не дуже широка. Роботи в українських Карпатах велися з розмахом, забирали багато сил і грошей. Будівельники віадука зробили Ворохту доступною для європейських туристів. Для віадуків використали піщаник з каменоломні села Ямна, яке сьогодні є частиною містечка Яремче. Хоча спочатку мости планували робити з металу. Але місцевий піщаник дозволив заощадити. За відомостями істориків, до будівництва тунелів і мостів в Карпатах притягнули італійців, які мали досвід роботи в Альпах. Допомагали їм місцеві жителі в якості різноробочих.
З приходом потягів, життя у Ворохті та сусідніх селах наповнилося новими сенсами. З terra incognita ця частина Карпат на початку 20 століття перетворилася на популярний європейський курорт. Більшість будов у Ворохті були дерев’яними. В сусідньому Татарове з’явилися пошта і телеграф. У Ворохті – перші готелі і пансіонати, в яких поправляли здоров’я чистим повітрям і цілющими гірськими джерелами. Напередодні Другої світової Ворохта була популярним серед європейців лижним курортом. В період між Першою і Другою світовими війнами, коли у Ворохту прийшла Польща, тут почали розвивати гірськолижний спорт. У Ворохті намагаються відродити трамплін, який був тут і при Польщі, і при СРСР, і при незалежній Україні. В 1922 році поляки побудували перший трамплін, після чого гуцулське село як тільки не називали: “друге Закопане”, “рай лижників”, “перлина курортів”. Взимку тут проводили міжнародні змагання. Сьогодні туристи їдуть у Ворохту не лише взимку. Австрійський віадук притягає їх в різні пори року. Коли з’явилася залізниця, Ворохта отримала і промисловий розвиток. На кінець 30-х в селі мешкало близько 1 500 українців, переважно гуцулів, 1 000 поляків, понад 500 євреїв, 10 німців. Вже за СРСР на місцевому деревообробному заводі працювало близько 5 000 людей, які приїжджали з інших сіл і навіть районів. Виробляли ящики для патронів, снарядів, господарські предмети, столи, різні меблі.
Одного дня в 2000 році карпатський віадук став «мостом-дублером». «Укрзалізниця» відкрила міст, по якому потяги в’їжджають у Ворохту і виїжджають з села по крутій дузі. Місцеві досі згадують, з якою помпою його відкривали. З тих самих пір стару австрійську будову за призначенням не використовують. Але, як і раніше, саме вона притягає туристів з усієї України. Час покаже, який з мостів – новий або старий – простоїть більше.
Ця частина розцінювалась як якась далека, забута богом східна частина Австро-Угорщини. Але в тому й була сила імперії, що вона будувала що-небудь у Відні, і таке саме – тут, у Ворохті чи будь-якому маленькому містечку, селищі. У Ворохті проїздом були Іван Франко і Михайло Коцюбинский.
Читай також: В Україні створять туристичний маршрут спадщиною князів Острозьких
Коцюбинский, сам того не підозрюючи, перетворив село Криворивня, розташоване в 40 кілометрах від Ворохты, в культове місце. Саме воно надихнуло його на написання повісті “Тіні забутих предків”, яку екранізував Сергій Параджанов. Параджанов, звичайно, зробив великий крок для популяризації “Тіней”. До речі, під годину зйомок він з навколишніх сіл попросивши принести йому всі строї. Умовно кажучи, на одному головному герої, якого грав Палійчук, могла бути сорочка з Косова, штани з Ворохти, запаска чи пояс із Верховини. І коли на це дивиться якийсь етнограф чи людина, яка розуміється на народному одязі, в неї кров з очей бризкає.
Але коли дивиться людина, як режисер, картинка просто прекрасна, ідеальна картинка.
Сидячи під віадуком, на березі ріки Пруть, яка починає свій рух у Говерли, легко уловити зв’язок між минулим і майбутнім. І також просто побачити різницю між ними.
Вероніка для Amazing Ukraine
Підписуйтесь на наш Telegram, цікавий Youtube-канал та приєднуйтеся до нашої спільноти у Facebook про все українське. Не набридаємо повідомленнями, тільки цікаві новини!
