Актор фільму «Погані дороги» про мову, людей, кіно, до якого прикипів.
Сергій Соловйов не тямить себе без мистецтва. Акторство – його стихія. Проте, був час у житті, коли займався «бізнесом» – купував у маленькому місті різні товари і перепродавав їх у мегаполісі. Події Майдану, де був наїздами, від’єднання Криму, війна на сході країні, а також фільм «Гніздо горлиці» змусили переглянути своє життя та перейти на рідну мову спілкування. Хай ще не досконало, але «так ближче серцю і душі».
Читай також: Український фільм про Донбас отримав нагороду Венеційського кінофестивалю
– Сергію, як стався Ваш перехід на українську?
– Спочатку Крим! Коли пересувалися “зелені чоловічки” по Криму, телефонував друзям, намагався попередити, але марно. Вони розуміли все по-своєму: “фашисти”, “бандєри”. З Майдану уже поїхали перші добровольці. В Дніпрі перші блокпости. Їздив по Україні і бачив як готуються на Полтавщині, Сумщині, Чернігівщині перекриваючі можливі напрямки просування ворога. Так поступово приходила свідомість, що мова, це зброя. Захотілося більше говорити українською.
– Війна стала причиною переходу на мову спілкування предків?
– Так … і вона продовжується, вона ж не закінчилася… І воно болить і те, що зараз робиться. …Кожного дня люди гинуть. У мене тут прапори висіли на гаражі. Там червоно-чорний і жовто-блакитний… довго висіли… Моя дружина спокійно перейшла і розмовляє українською. У неї взагалі красива мова, гарна. З нею говоримо. Діти – російською. Я колись попав в Харківський театр з молоду і там акцент такий страшенно український був. Потім намагався російською… російськомовні театри. Пам’ятаю «Червону руту» грали на танцях. Потім якось це пішло і не було. Українського вже не було.
– Звідки ви родом?
– Первомайський (Харківська область – ред.). Після декомунізації він Первомайським залишився і це страшнувато. Депресивне місто. Був хім. завод, заради нього місто і будувалося, але тепер навіть цеглинки не залишилось. Розібрали все, розбили. Здоровезний хім. завод був.
«У нас школа була російська, лиш бабушка говорила деякі слова українською…»
– Чи були у вас історії успіху пов’язані з мовою. Або ж навпаки мовні непорозуміння?
– Вони (земляки – ред.) на мене дивляться, як це так, я тут українською.
Що Вам казати?.. Первомайський… то російською говориш, то українською. То в Київ телефонуєш. В Києві українською. Поки тільки з дружиною і так два-три чоловіки є з ким можна тут говорити. Я більше мовчу, переходжу з мови на мову.
– З рідними Ви спілкуєтесь українською, а так загалом російською?
– Так, виходить, що так. Тут у себе вдома під Харковом, коли як. В інших містах українською, в кіно українською. Мені хочеться української в кіно, я не хочу російської. Я робив російськомовні проби, але мені не хочеться, мені вже не цікаво. Кум в мене в Москві в театрі Васильєва. Вчора розмовляли, він сам одесит. Каже: «Не знаю, як приїхати». Мені не цікаво, там Пушкін все… Там добре, але мені то не цікаво. Воно не близько до людей. От же наша земля, от же ми тут. Це про нас. Так от Наталка Ворожбит “Кайдашів”, коли зробила, а потім ще “Погані дороги… Я взагалі прикипів. Я зрощумів це своє, це про своє. Це про нас. І я хочу про нас зніматися, про нас, про нашу землю, про наших людей.
– Чим фільм «Погані дороги» близький народу?
– Там правда, це про нас. Це про Донбас. Це правда, а люди навіть не знають, що війна йде. Хай, хоч фільм подивляться. Восьмий рік триває війна. Брешуть! Відганяють од себе мову, бидлячий язик. Язик може бути у корови, а тут мова.
Донецьк по селах розмовляє українською, може зараз там перелякані чи як. Що казати? В Росію захотілося, бо там жирніше. А згадай, 1995 рік, коли від’єднувалася Україна, що вони там кричали. Криком кричали, що Донбас це Україна, бо в Україні ковбаса була, а в Москві не було. Майдан був тоді, після цього було від’єднання.
Актори фільму “Погоні дороги” – Оксана Вороніна та Сергій Соловйов 
Фільм про нас, як і «Кайдаші», «Мати апостолів» – про нас кіно. … «Гніздо горлиці» наше кіно. З цього фільму, до речі, у мене все почалося. Я був на зйомках. Потім поїхав в Одесу, дивлюся цей фільм. Хотів щось сказати Тарасу Ткаченку, але я ридав. Він про нас…
– Як друзі ставляться до мовного переходу, плануєте їх українізувати, а дітей?
– Не знаю… Харків. Вони айтішники. Більше англійською спілкуються. Вони переходять, то так, то так. Тоді, я привчав російською, бо в театр попав. По-руськи треба говорить, по-руськи. В серці щось інше. Правда на нашій стороні. Але не всі то розуміють.
Читай також: Кінокритики назвали найкращий український фільм 2020 року
– Мова – це зброя, як Ви казали раніше. Що повинно, на вашу думку, змінитися в країні, щоб більшість людей повернулися до спілкування українською?
– Не знаю, навіть…
Німеччина, німці. Мабуть, німецька. Поляки, то польська, скоріш за все. Там, різні люди, але польська. То в Україні, українська, в Росії російська. Мабуть, так. Чому в Україні за українську переслідують? Насміхаються? Я пам’ятаю зі школи ще. Я страшенно любив Шевченка. Проблем не було. У 1979 році закінчив. Начебто, не було різниці, але ти селюк. Хоча, більше після школи…
«Мова дає сили у професії, бо ти розумієш, що це про нас, тому і у Наталки Ворожбит у “Поганих дорогах” я отримав підтвердження цьому!»
– Скільки років Ви спілкуєтесь українською?
– Уже три-чотири роки. Потроху, потроху. Так колись Олежка Cтефан перейшов в театрі на Лівому березі, взагалі у Львові був. Дуже сильний український актор. Він мені підказав. Він українською спілкувався дуже давно. Я то бізнесом займався, з театру пішов. Займався чим попало. То бізнесом і не назвеш.
– Ваші поради людям, які хочуть перейти на українську.
Не треба вагатися.
Доки буде жити Україна
В теплім хлібі, в барвних снах дітей —
Йтиме білим полем Катерина
З немовлям, притнутим до грудей.
Освятивши невимовним болем
Все прийдешнє, кожну нашу мить,
Йде вона і мов велике коло,
Біле небо навздогін летить.
Про дівочу цноту, про калину
Не співай, поете, не квили,
Бо іде сьогодні Катерина
Тим шляхом, що наші кревні йшли.
Вилами розхитували трони,
Руйнували все старе дотла,
Тільки би Шевченкова Мадонна
В сніжне небуття не полягла!
Тільки би вона донесла сина
До свого народу, до людей.
Біле поле. Біла Катерина
Знемовлям, притнутим до грудей.
(Кисельов Леонід, 1968)
Це український поет, так український, київський поет Льоня Кисельов. Народився він у 1946 р., а помер у 1968, у 22 роки. Останній рік життя він писав українською мовою. Є ще в нас Юрій Щербак, він видав вірші Льоні. Білокрів’я у нього, він хворів лейкемією. Похований на Байковому цвинтарі, біля Василя Земляка. Я прикипів. 1967-1968 рік він писав українською, чого? Чому писав українською? В Україні українська мусить бути.
Читай також: У прокат виходить український фільм «Погані дороги»
Мова дає сили у професії, бо ти розумієш, що це про нас, тому і у Наталки Ворожбит у “Поганих дорогах” я отримав підтвердження цьому!
Анна Черн для Amazing Ukraine
Підписуйтесь на наш Telegram, цікавий Youtube-канал та приєднуйтеся до нашої спільноти у Facebook про все українське. Не набридаємо повідомленнями, тільки цікаві новини!
