Замість голки – риб’яча кістка: як створювали вишиванки українські жінки в таборах

“У 1940-1950-их чимало наших жінок стали політв’язнями сталінських таборів, і вишивання справді було ризиком для них, – розповідає Ірина Єзерська, науковий співробітник  Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”. – Проте, вони вишивали – аби абстрагуватись від страшних умов, аби відчути себе ближче додому, до своїх рідних, до своєї батьківщини. Чимало вишивок у той час мали релігійну тематику – рушнички, серветки. На них вишивали: “Допоможи нам”, “Врятуй нас у неволі” тощо”.

Умови утримання були суворими, жодних металевих предметів у камерах тримати не дозволяли. Як же ж вишивати без голки? Українки використовували риб’ячі кістки (рибу іноді давали на тюремні обіди), сірники чи дерев’яну тріску. Нитки ж випорювали з власного одягу. А за полотно служили або тканина натільної сорочки, або мішковина, з якої в’язні шили рукавиці. Бувало, що “цензура” пропускала посилки, обгорнуті полотном”.

Речі, вишиті в таборах та на засланні, сьогодні називають “молитвою без слів”. І хоча їх доводилось ховати від ока наглядачів, вони гріли душу, допомагали пережити важкі умови утримання…

“Жінкам навіть у таборах хотілося бути красивими, – додає Ірина Єзерська. – У своїх спогадах Ірина Калинець пише, як вони разом із Стефанією Шабатурою, Іриною Сеник, Надією Світличною прикрашали свої тюремні роби білими комірцями. Звісно, носити вишивку ніхто з них не міг. Але, до прикладу, Ірина Калинець, не маючи чим заколоти волосся, придумала декорувати вишивкою клаптик тканини з одягу, з якого і зробила красиву заколку…”

До слова, Ірина Калинець в мордовському таборі почала вишивати сорочку для свого чоловіка, Ігоря Калинця.

На той час, у 1970-ті, уже можна було це робити металевою голкою та нитками. Дошивала вишиванку дисидентка згодом на засланні у Читинській області, а після повернення до Львова включилась у боротьбу, тож завершила роботу мама Ігоря Калинця.