3 квітня 1918 року у селі Ломівка біля нинішнього міста Дніпро, народився видатний український письменник, літературний критик, громадський діяч.
Все свідоме життя Олександр Біличенко — справжнє ім’я Олеся Гончара — відроджував українську культуру, мову та націю. Юним,у складі студентського батальйону, пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом республіканської премії ім. Шевченка.
Після війни в Дніпрі, де він жив, публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в університеті. Тоді його кар’єра як письменника та критика стрімко росте.
Романи Олеся Гончара вражають масштабністю та неповторністю характерів дійових осіб, художньою майстерністю. Один за другим з’являються його нові твори, серед них і «Собор». Назва роману походить від майже зруйнованого дерев’яного, збудованого без єдиного цвяха, козацького собору, що стояв на тій самій вулиці, де мешкав Гончар. Нищівна кампанія проти роману стала своєрідним каталізатором дисидентського руху на Дніпропетровщині.
Читай також: ТОП- 10 мудрих цитат геніального Богдана Ступки
Роман “Собор” здобув неймовірну популярність, його передавали з рук у руки, продавали “з-під поли”, він мав навіть певний міжнародний розголос.
Роман Олеся Гончара “Собор” тричі номінувався на Нобелівську премію тричі
Вперше. У лютому 1968 року Гончар занотував у щоденнику: «Вчора був у Спілці: літературна братія в переполосі… Нібито чув хтось з римських передач, що Папа Римський висунув «Собор» на Нобелівську премію». Навіть чутки про таку номінацію могли принести багато неприємностей номінанту. Так і сталося. Гоніння на автора роману розпочалися відразу після поширення цієї інформації. Звідки взялися чутки? Секретар обкому, друзяка самого Брежнєва, в одному з найогидніших персонажів роману впізнав самого себе. Ось і довелося компетентним органам фабрикувати «нищівний компромат» – чутки про Папу Римського і про Нобеля. А Ватикан, найімовірніше, і сном-духом не відав про «Собор», адже перекласти й видати за кордоном його тоді ще не встигли…
Вдруге. Наступний нобелівський епізод відбувся за два десятиліття. У грудні 1989 року в щоденнику Гончара з’явився запис: «Професори заокеанських університетів повідомляють у своїх листах, що вони висунули «Собор» на Нобелівську премію 1990 року…». Проте премії письменник не отримав, хоча шанси на це були, бо до України надходив запит у лютому 1991 року зі Стокгольма. Нобелівський комітет з літератури, який саме в лютому розпочинає попередній відбір кандидатур, цікавився, чи підтверджують в Україні висунення «Собору» на премію? Звичайно, номінацію підтвердили та, на жаль, фортуна й цього разу не всміхнулася Гончару.
Читай також: Дивовижні картини Марії Примаченко
Втретє. У лютому 1994-го письменник занотував у щоденнику: «Інститут літератури подає автора «Собору» на Нобелівську. Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш за все, й цього разу все кінчиться безрезультатно». Так і сталося. Продовжитися нобелівським перегонам Олеся Гончара вже не судилося. Влітку 1995-го він пішов із життя, а, згідно зі статутом, Нобелівські премії присуджують тільки живим.
Олесь Терентійович жив під постійним наглядом спецслужб і не раз чекав арешту. Страждав від радянської цензури, але все одно вів величезну громадську роботу та захищав письменників ( Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Івана Чендея, Григора Тютюнника та інших літераторів, що виступали проти тоталітарної системи)
«Гончар захищав нас як міг. І не заглядав у рота нікому — ні Брежнєву, ні Щербицькому. Говорив що думав», – писав поет Борис Олійник
Головним літературним «брендом» Олеся Гончара вважалися «Прапороносці». Однак у щоденнику залишився такий запис письменника: «Січовик заповідав класти в могилу – під голову – сідло козацьке… А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Цей своєрідний заповіт Олесь Гончар склав у січні 1982-го. Помер О.Гончар 14 липня 1995 р. у Києві, похований на Байковому цвинтарі.
Цитати із творів Олеся Гончара
1. Найбільша перемога – це та, яку здобуваєш на самим собою.
2. Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..
3. Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво – це, можливо, останнє пристанище свободи.
4. Понищиш, кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг… Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина…
5. Сила розвіється, а правда ніколи!
Читай також: Як по-сучасному розповісти дітям про Тараса Шевченка
6. Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки.
7. Дорожіть днем – ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе – хто іскрить!
8. Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастіше вона має вигляд сердито піднятих, судорожне стиснутих кулаків…
9. Мова – це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її.
10. Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо…Руйнуємо своєю байдужістю.